Лінія Арпада.

З 20-х  років минулого століття Європа істерично заривалася  в землю.  Майже весь материк  був забудований  численними військовими укріпленнями. Це були опорні пункти, ДОТи, ДЗОТи, відкриті вогневі рубежі, траншеї, стрілецькі окопи, протитанкові піраміди, загородження, мінні поля, залізобетонні споруди тощо.
Не обминуло це й  карпатські хребти. Угорці  протягом 3 років ( з 1940 по 1943 рр) побудували тут досить  потужні укріплення. Військово-оборона система тягнулась вздовж старого кордону , який розтягнувся через весь Карпатський хребет довжиною понад кількасот  кілометрів.

Ці споруди отримали назву «Лінія Арпада», в честь князя Арпада,  який у 889 році об’єднав угорські племена  і заснував угорську державу.

Оборонна система будувалася як ефективна лінія оборони з мінімальними затратами в найкоротші терміни. Вона не була суцільною і складалася з окремих вузлів оборони. Крайніми елементами були перевал Дукля на заході та Яблунецький на сході. Основні і найпотужніші укріплення лінії було споруджено на Ужгородському, Мукачівському, Ясінянському, Сигітському та Хустському напрямках. Найбільше вузлів оборони на лінії Арпада будували у долинах річок. Так, на хустському напрямку «закривалися» долини річок Теребля і Ріка.

В Колочаві  музеєфіковано 3 доти:  караульно-спостережний, шпиталь і кухня (котлопункт) та лінія  протитанкових пірамід. Розрахований цей музей на угорських туристів. Вони залюбки роздивляються колишню міць угорської армії.

Я туди так і не потрапила – брак часу. До того ж, це не єдине місце, де збереглися бункери.

Біля центрального офісу Національного заповідника «Синевир» залишилось понад сто залізобетонних укріплень.  Навіть прокладено цілий туристичний маршрут «Лінія Аркада». Але самостійно пройти весь маршрут не вдалось – стежка губилась в зелених  хащах, а маркування  ми так і не побачили. Тож вдовольнились лише кількома бетонними спорудами, які побачили  на схилах  гір.

Ми зафіксували кілька дотів. Один вид укріплення нас дуже зацікавив: він має трикутну форму,  де   може розміститися лише одна людина. Для чого така конструкція? Ні повернутися, ні розвернутись.  В них  особливо й не повоюєш..

До речі, в цих місцях так і не було боїв. Червона армія була непогано обізнана з оборонною системою цього регіону, і виступила в інших напрямках. Тож,  всі укріплення залишились замінованими і  більшість бункерів ми бачимо  в первісному вигляді.  Зараз  це унікальний експонат часів Другої світової війни.

Закарпаття – потужний конгломерат європейських культур. В кожному селі свій діалект, своя культура, свої звичаї. Вони й досі  говорять:«Поїхав я до України». Тобто, за перевал.  При чехах цей край називали Прикарпатські русини. Ми їх називаємо - закарпатці. Але в усі часи тут жили і живуть волелюбні, горді та трудолюбиві люди, які палко люблять свій край, свою землю, свою сім’ю. Більшість закарпатців – люди-пілігрими, які в усі часи виїжджали  на заробітки.  І майже завжди повертаються до могил своїх предків, до рідних гір, до рідної долини, аби набратися цілющої сили в  неньки-батьківщини.

Тож давайте і ми пригорнемось до незвичайного  краю, помилуємось його красою – це теж наша Україна. Зараз  ми об’єднані в спільну країну, маємо спільну  історію.  І нам разом  продовжувати   запис  в безкінечному літописі життя. А що ми залишимо  нащадкам – залежить лише від нас.

Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України»

Редакція журналу дякує за допомогу в підготовці матеріалу директора музею «Святодухівська церква» Василя Гарба,  Марію Шетель - директора  туристичної  фірми «Ажіо-тур» та Юрія Бабічина - співробітника Національного заповідника  «Синевир»