Шляхами  Підкарпатських русинів

Про благородну  діяльність народного депутата Україні Станіслава Аржевітина ми чуємо вже не один рік. З ним та його командою  колись працювали  на початку незалежності. Тоді він керував комерційним банком «Ажіо», а ми були його клієнтами. Доводилось постійно спілкуватися в бізнесових справах.

Наступний етап співпраці – робота в Верховній Раді. Ми неодноразово  звертались до депутата за  допомогою  в поверненні козацьких регалій. Але, не склалось. Регалії потрапили до Кубані, а Аржевітін  захопився старожитностями. І не просто став завзятим домашнім  колекціонером, як багато його знаменитих кумів, а побудував в своєму рідному селі Колочава низку музеїв.  До речі, як нам потім повідомили,  Аржевітін не корінний мешканець села. Його батьки, вчителі за фахом, приїхали працювати в місцеву школу, де  познайомились та одружились. Зараз ніхто з рідних Аржевітіна  не мешкає  в селі. Навіть їхньої хати не залишилось. Але,пам’ять дитинства, любов до рідного краю настільки занурились  у  підсвідомість депутата, що він вирішив зберегти автентичність цього краю через музеї. Нині в Колочаві  працює аж 9 музеів.

Валентина Ломакіна, вірна  соратниця Аржевітіна,  неодноразово  запрошувала нас  відвідати цей мальовничий  куточок Синевиру. Але потрапити  в таке високогір’я для нас - ціла експедиція. Дякуючи моїм  знайомим, цього разу мені вдалось доїхати   до Колочави. Ось де нас зустріло  диво!

Була неділя. Перший музей, що потрапив нам по дорозі, була старовинна церква кінця 18 століття - церква Святого Духа.   Музей закритий. Та на ньому  висить папірець, де аршинними цифрами  написаний  контактний телефон. Ми передзвонили  на цей номер, і через 10 хвилин до нас приїхав директор музею Василь Гарба. Він настільки завзято розказував про старовинну церкву, про особливості місцевих мешканців та унікальність навколишніх  гір, що годинна екскурсія проскочила за одну мить.

Під його керівництвом скинули негатив біля явора, біля липи набрались позитивної енергії, відвідали невеличкий цвинтар біля церкви, де на чільному місці лежать чеські жандарми. А в самій церкві милувалися старовинним вівтарем та колекцією хоругв. Головний скарб музею, ікона «Ісус-виноградар»,  схований у вівтарі церкви. Мене, як жінку, за церковними законами туди  так і не пустили. Довелось давати фотоапарат своєму синові і роздивитися її  тільки на моніторі. Що ж, закони Божі треба підтримувати навіть у музеї!

Ікона "Ісус-виноградар"

Святодухівська церква в Колочаві тридільна, двозрубна, крита гонтом, а дахи вкриті дубовим лемехом. Вона зібрана без єдиного цвяха. І пересували її  аж 3 рази. Остання церковна служба була проведена  в 20-х роках ХХ століття. А потім, як і всі церкви, мала різне призначення. Збереглась вона  лише завдяки музейникам -   тут в 70-х роках був сформований музей атеїзму.

Наступна наша  зупинка – музей Старе село!

За специфікою своєї професії, я бачила багато скансенів. Цей же  скансен перевершив всі мої сподівання. Музей має досить велику територію – 2,2 га, де зібрана культура гуцулів, бойків, лемків, угорців, румунів, німців, євреїв, чехів и словаків.  Село має довгу та строкату історію. В селі жило багато народностей. Після себе  вони   залишали  звичаї, побут, легенди. В музей  залюбки  приїздять іноземці: угорці, мадяри, чехи, які знаходять в старовинних хатах залишки свого минулого. Тільки під час нашої недільної  екскурсії  ми побачили 3 іноземних групи, які в захопленні ходили по хаткам, заглядали у  кожну щілину і в захваті фотографували цей незвичайний  сільський скансен.

Чим же він відрізняється від інших музеїв під відкритим небом?

По-перше, великою кількістю сільського  раритету.  Будинки та речі  збирають по всій окрузі. Все це виставлено в хатинках, куди дозволяють  зайти, потримати в руках знаряддя праці,  навіть з ними  фотографуватись.

По-друге, кожна хата відповідає специфічним особливостям  місцевих жителів.

Наприклад, у хаті бідняка, яка має 150-річну історію, відтворено нелегкі умови проживання колочавців у кінці 19-на початку 20 століття. В маленькій кімнаті без підлоги, з одним ліжком, малими вікнами та без світла проживала численна сім’я та домашні тварини. І жахлива  бідність. Хати топились по-чорному. Спочатку влада не дозволяла  будувати комини в будинках  – за такий «благоустрій» треба було платити великий податок.  З часом  люди звикли,   дим випускали  в сіни  і на ньому коптили м’ясо та сало.  На невеликій житловій кімнаті  могло  мешкати 3 покоління. Інколи на 15 метрах  проживало до 12-16 чоловік.  І всім вистачало міста, всі жили весело та дружно. Кожен займався своєю справою: дивились  за худобою, косили сіно, рубали ліс. А дітки бігали до церковно-приходської школи, яка представлена в скансені.

Церковно-приходська школа, яка представлена в музеї –  унікальний експонат.

Це перша школа, яка виникла на теренах Закарпаття в середині ХІХ століття. Вона передає атмосферу навчання дітей з середини 19 до середини 20 століття. Читати тодішні школярі вчилися по церковним книжкам, а писали на невеличких дощечках грифликами.

Учні різного віку вчилися в одному класі, а дяк-учитель за непослух міг добряче покарати різками. В класі представлені книжки, дощечки, перші чорнильниці. Навіть є дзвоник -дзвінок, який нагадував дітлахам про початок уроку. У дворі школи – літній клас, де дітлахи вивчали науку.

Інші хати в скансені – це будиночки карпатців певної професії.

Хатинка лісоруба містить численні лісорубські знаряддя праці: колекція сокир, плескачів, ножівок, цапін, пил-драчовок, бартів, дзьобачок та відтворює умови проживання дроворуба. Робота по заготівлі деревини була однією з наймасовіших, проте найважчих у краї. Побут бідний, віконечка маленькі. У багатьох віконцях навіть скла не було. Іхній розмір не дозволяв проникнути у приміщення заклятих ворогів карпатців – жандармів, які нишпорили  по лісах в пошуках опришків.

Хатина вівчаря теж приземкувата та з маленьким вікнами. Практично весь час чабани перебуваючи на полонині з вівцями: з ними жили, з ними спали.  Для роботи з молоком мали ряд знаряддів путину, баталу, дерев’яні відра, гелети, мішалка, котел для приготування вурди ( заготовки для бринзи).  Недалеко розміщена й літня «дача» вівчаря – салаш (колиба), яка стояла на полонині. У ній вівчар жив більшу частину року.  Він обов’язково мав трембіту, зроблену зі  смереки. Вважалось, найкраща трембіта  повинна бути з  дерева, в яку влучила блискавка Тоді звук виходив  високий, дзвінкий, чистий. Тримали її під стріхою, біля двері. Вона, немов сучасний телефон, оповіщала  про всі події.

Наступна хата - сабова (швеця), де зібрана ціла колекція різноманітних швейних машинок, ножиці різних видів та розмірів. Ця будівля дійсно належала колись колочавському швецю Митрові Дацю, який обшивав практично все село. Тут висять рушники вишиті різноманітними карпатськими швами. Є навіть дивовижна вишивка, яка виглядає шовковим оксамитом. Такий собі пухнастий килимок, який роблять спеціальною голкою-гачком. Прикро, такий пласт вишивки іде в небуття, а дівчата вивчають тільки примітивний хрестик, забуваючи своє автентичне рукоділля.

Також в небуття пішла робота шустера. Так-так, шустера – майстра постолів. Зараз це зручне взуття лишилося тільки в музеях. А колись ця професія передавалася лише дітям, або близьким родичам. Вважалось, що шустер був дуже  заможною людиною. Але, дивлячись на житлове приміщення,  виникає великий сумнів. У шустера ( кравця) не було навіть хліву. Кури жили під лавами. Під ліжком - свиня... Всім тепло і безпечно. А може й зручно. Зранку простяг руку – набрав яєць, прибрав зі столу, а залишки  – свині. У кожного свої погляди на побут.  Але постоли робили добротні. В колекції музею представлені  і дерев’яні постоли, і  шкіряні, і з цупкої матерії.  Одні прості - буденні, інші – розцяцьковані, святкові - аж горять. Робив шустер й череси – ремені, якими підперізувались чоловіки. Черес добре грів спину,  вберігав від грижі, та й хованку мав для  грошей.

Але найбільше інструментів в хаті  столяра. Чого тут тільки нема: різні види пилок, рубанки та фуганки, розміряк-циркуль, молотки. Навіть є столітній деревообробний станок, який ще й працює.

А для любителів ткацтва відкритий будинок ткаля. Тут є діючі кросна – станок, на якому робили доріжки та простирадла. Нам навіть дозволили на ньому попрацювати. Зазвичай, музейники такий майстер-клас не дозволяють. Бояться, що зламають. Хоча на мій погляд, саме така інтерактивна форма екскурсії приваблює туристів до музею. Ткацтво колись належало до найбільш поширених видів господарської діяльності та має вікову історію. Виготовленням тканини займалися у кожній сільській хаті жінки та дівчата. Тому кросна обов’язково були у верховинській хаті.

Туристи не обминають і кузню. Колочавська кузня готова працювати у будь-який момент. Величезні міхи подають повітря до горна з обох сторін, а різноманітні молотки та молоточки допоможуть викувати будь-яку залізну річ.

Головним в селі був «бирів» – сільський голова . Будинок у нього особливий - просторий і світлий, зроблений з великих колод, всередині має підлогу та обставлений значно багатше. Тож таку хату туристи теж не обминають  - заходять  і  милуються багатими  речами «слуги народу».

Порядок в селі підтримували жандарми.  Жандармський пункт був у селі за кожної влади. У скансені теж представлено  угорську жандармську станцію, де сиділи кілька поліцаїв,представників пануючої держави. Зв’язок підтримували по   бездротовому  телефону, який і досі представлений  у музеї.

Всіх винних  кидали до в’язниці, яка розміщена прямо під жандармерією. Над в’язнями знущались, їх били, принижували.  Ще й досі  кайдани  загрозиво звисають зі стін. Люди не любили жандармів, чинили опір, тікали в ліс. Методи жандармів були дуже жорстокі і кроваві. Не дарма в горах було багато розбійників-опрічників, які не давали покою жандармерії. Кожне село мало свого бутівника. Колочава прославилась опрічником  Миколою Шугаєм. Він  став головним героєм в одноіменному романі Івана Ольбрахта «Микола Шугай-розбійник». Свого часу він   взяв( вкрав) у вівчарів невелику кількість бринзи. В селі був  голод, сім’я бідувала. А він не хотів просто помирати. По цей  випадок  дізнались місцеві жиди і донесли в жандармерію, розраховуючи в майбутньому забрати його невеликий клаптик землі. Жандарми почали  полювати  на людину. Микола втік до лісу і став опрішником.  Гроші за голову Миколи держава  давала шалені. Навіть свої ж люди на це позарились. Коли Миколі набридло тікати, він вирішив здатися і  попросив своїх односельців аби ті зв’язали його  і відвели його до поліцаїв.  Що там відбулось – один Бог відає. П’яні колачавці до жандармерії принесли  вже мертвого Миколу та його молодшого брата.  Шугай став героєм.

Микола Шугай  ( зліва) та його 16-річний брат.

Єдине фото  Шугая.

Про цю історію  дізнався чеський прозаїк Іван Ольбрахт (справжнє ім’я – Каміл Зееман).  Протягом 1931-1936 років, він часто приїжджав до Колочави і все побачене в далекому гірському селі описав у своїх романах та оповіданнях. Найбільший успіх у літературних колах мав роман Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник», що удостоєний літературної премії 1933 року. Іван Ольбрахт знайшов ідеальний життєвий тип, який став прообразом його героя: син карпатських гір і лісів, не зіпсований цивілізацією, волелюбний бунтар-одинак, котрий над усе боронить свою волю, прагне особистого щастя, відстоює свою людську гідність і право на життя. В сучасному  селі працює історико-етнографічний музей Івана Ольбрахта, де представлена історія життя письменника та його героїв.

А в пам’ять про жидів у скансені залишився єврейський комплекс, що  відображає життя та побут й цієї частини населення. Був час, коли в Колочаві проживало майже 13% ортодоксальних євреїв. Зараз не залишилось ні одного.

Про ті часи нагадує єврейський «бар»   «Корчма у Вольфа», де всі бажаючі змогли випити децу (сто грам) горілки та закусити. Поїли навіть в борг.  Всі боржники записані у борговій книжці, яка лежить на прилавку єврея-корчмаря.

Тут же є житлова кімната, де зібрані єврейські побутові речі.

Щосуботи євреї-чоловіки сходилися до «бужні» (єврейський молитовний дім) на молитву. Тут вони запалювали свічки у семисвічнику - мінорі та взявши єврейські молитовники, написані на івриті, приступали до молитви. А поруч -   кімната для  гостей.

В самому музеї Старе село функціонує  музей історії залізниці «Колочавська вузькоколійка». Музей складається із раритетного паровозу та ешелону із 10-вагонами. Кожний вагон відтворює процес транспортування за різної влади, яка панувала у цьому регіоні. Є тут три чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевозу худоби та бочка для води, і звичайно ж, вагони для транспортування деревини – рубанців та бокорів.

В кожному музейному вагоні - унікальні експонати, які розповідають про історію вузькоколійок на Закарпатті, про роботу і побут залізничників та їхніх пасажирів. Головна гордість музею, серце ешелону - унікальний паровоз - гарний, потужний і екологічно чистий транспорт. Виготовлений у Німеччині 1951 року, паротяг працював до 1973-го, потім зберігався у паровозному депо у селі Хмільник, що на Берегівщині, і лише диво врятувало його від здачі на металобрухт.

Залізничні колії та металеві конструкції вагонів теж збирали по віддалених куточках. Паводок 1998 року остаточно зруйнував вузькоколійку, і лише високо в горах, на території села Лопухово Тячівського району її залишки врятувалися від шукачів металу. Вагони пролежали у воді до 2008 року, знадобилось чимало зусиль аби їх доставити до Колочави. Із поіржавлених та покривлених уламків вмілі руки працівників музею зробили колочавську вузькоколійку. Її почали робити мадяри, закінчили в 30-х роках чехи. Але проіснувала вона недовго. В середині 50-х років на річці Теребля радянська влада побудувала велике водосховище, яке й поглинуло вузькоколійку. Місцеві жителі й досі жалкують, що зник такий зручний транспорт. І  в пам’ять по неї  зробили  такий незвичайний музей. На великі свята паровоз помпезно випускає пару, гуркоче на всю околицю та весело закликає туристів. А в майбутньому  планують зробити вузькоколійку навколо скансена і катати охочих.

Музейний комплекс «Старе село» на Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв, що відбувся у грудні 2009 року, у номінації «Традиції та звичаї моєї малої Батьківщини» був визнаний найкращим і отримав перше місце.

На цьому музейні дива не закінчуються.  Аржевітін на згадку про батьків-вчителів відкрив два освітніх музеї: музей радянської школи  і музей «Чеська школа». В горах працює школа вівчарства, де вас навчать доїти овець, робити бринзу.

Цього року було відкрито ще два музеї : Музей «Лінія Арпада» та  музей-меморіал воїнам-інтернаціоналістам. Етнографічного матеріалу   в горах достатньо. Інформацію збирають досвідчені історики та краєзнавці.  Тож Колочава буде ще довго дивувати своїх відвідувачів.

Наталка Іванченко

Редакція журналу дякує за допомогу в підготовці матеріалу директора музею «Святодухівська церква» Василя Гарба,  Марію Шетель, директора  туристичної  фірми «Ажіо-тур»