Музеї – частина елітного туризму

Виникла дискусія: як ставитися до відвідувача музею? Хто той відвідувач? І яким бути співробітнику музею, який того клієнта приймає? Ще з радянських часів чомусь вважається, що у музеях працює мало не наукова еліта, яка щоденно здійснює вагомі відкриття, пише і видає книги, лише іноді, ненадовго, відволікаючись на випадкових туристів, аби провести екскурсію. Досвід показує - майже нічого не змінилося! Відвідувач не є головним персонажем сучасного українського музею! За ним не ганяються! Його не заманюють!

Проаналізуйте самі: ми бачимо якісь старі стенди, допотопні вітрини, вицвілі ксерокопії чи вирізки з газет, примітивні муляжі, копії… Музеї давно перестали бути чисто науковими закладами!

У великих музеях, в залах, відверто нудяться пенсіонерки-наглядачі… Наукові співробітники активно ганяють чаї, перемиваючи плітки…

Ми постійно спілкуємося з багатьма закладами і авторитетно заявляємо – отримати якусь нормальну наукову, а тим більше доступно написану науково-популярну статтю дуже важко! Ті, хто пише дисертації, намагаються надіслати нам якісь фрагменти жахливих текстів з дикими термінами, кількома сторінками посилань використаної літератури і кілометровими цитатами. Рідко такі роботи стосуються власне рідного музею – якісь історичні абстракції… В музеях практично не залишилося  кандидатів наук! Та які кандидати! У провінції раді навіть хоч якійсь заочній педагогічній освіті! Люди, що займають посади наукових співробітників, часто є ними умовно… Маємо гострий кадровий голод професіоналів саме музейної справи! Розуміємо директорів – фактично, то господарники, хронічно заклопотані ремонтами, бюджетом, звітами, охороною, опаленням, нарадами у місцевого начальства… Ні буклетів, ні сайту, ні відеофільму…

Іноді, буваючи в областях, ми зранку, просто з поїзду, купуємо квиток і заходимо до музею оглянути експозицію. Просто так. Бачили б, скільки подиву у співробітників викликають такі візити! Зрозуміло, це не стосуються відомих закладів, крізь які пролягають популярні туристичні маршрути… Там навпаки, все поставлено на конвеєр, є ритми туристичного потоку…

В Європі, в США відвідувач музею прирівнюється до КЛІЄНТА! Адже, він викладає власні і немалі, кошти, аби ознайомитися з певним історичним періодом, побачити щось незвичне,  отримати унікальні знання. Клієнт платить гроші і отримує певний сервіс: модерново оформлені зали, доступ до сучасних мультимедійних технологій, має можливість придбати сувенірну продукцію, книги, буклети, диски, доторкнутися до певних експонатів, навіть спробувати себе в ролі якогось історичного персонажу – за окрему плату перевдягнутися, взяти до рук меча… Уявити собі щось подібне в наших казенних, напівмертвих музеях просто неможливо! Про таке навіть ніхто не думає, не планує, не розробляє, не вивчає! Та і для чого? Відразу починається нудне ниття про мізерні зарплати, відсутність фінансування… Жваві пенсіонери, які складають чи не більшість штату, згадують, які вони унікальні спеціалісти, хоча ні наукових робіт, звань, книг представити не можуть. Аргумент залізний – я тут вже давно працюю! Все! Реформи закінчуються!

Наша команда випадково опинилася в гучному конфлікті довкола найбільшого скансена Європи, Нацмузею народної архітектури і побуту в Пирогові. Там вже кілька років триває кадрова нестабільність. Академія наук, якій належить музей, не може знайти грамотного менеджера, який би очолив заклад, вирішивши його проблеми. Призначили 66-річного пенсіонера з Ужгорода, без належного досвіду, розуміння стратегічного розвитку закладу. Відразу почалися провінційні розбори з заступниками, частиною колективу, журналістами… На початку літа виникає наказ про заборону ремонтних робіт у музеї, де є десятки пошкоджених старовинних хат під соломою, вітряків – була складна зима. Музей входить в чергову зиму без ремонту, реставрації, коштів. Навіть важко уявити, які втрати будемо рахувати навесні… Галасу і філософських розмов повно. Ремонтувати нікому… Сумно.

Час зрозуміти, що люди йдуть у музеї за новими враженнями, знаннями, а не для того, аби купити квиток і почути плач про важку долю. Давайте тоді скасуємо квитки! Хай плач буде безкоштовним!

Не краще і у приватних музеях. Це, як правило, додатки до ресторанів, магазинів. Там все зорієнтовано на отримання прибутку. Відсутній науковий підхід, сумнівне походження експонатів. Зате вже є елементи якогось шоу… Теж крайнощі…

Музей – публічний туристичний науковий заклад. Публічний! Це частина елітарного туризму. Повинен бути сучасний науковий погляд, грамотна подача і одночасно елементи гри, інтерактив, міні-спектакль…

Поки що це мрія. Прагнення. І роздуми про те, як залучити до музею більше Відвідувачів. Клієнтів. Споживачів нових знань і вражень. Патріотів своєї країни. Аби все було живим і гармонійним…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України»

Наталка Іванченко, шеф-редактор