Після клопіткої праці в різні періоди року, отримавши чергову відпустку, деякі охочі їдуть на відпочинок до Чорного моря,  дехто вирушає в подорож власним автомобілем по різних регіонах України, а хтось їде навіть закордон. Та є й такі, які воліють бодай на пару днів приїхати до нас, на Міжгірщину, подихати свіжим повітрям, здійснити «тихе полювання»,  скуштувати чистої джерельної води…

          Подорожуючи територією національного природного парку «Синевир», ви неодмінно закохаєтесь у мальовничу красу нашого краю. Своєрідна й неповторна, оспівана у віршах і піснях, мила й рідна наша земля, вабить до себе туристів із усіх куточків нашої  України та зарубіжжя. Саме їй, природі, неперевершеним краєвидам й казковим пейзажам, щирий поцілунок шле закоханий навіки в них ввічливий турист-мандрівник.

         Саме йому, Богові, ми повинні віддати подяку за те, що  створив для нас таке чарівне середовище існування, за те, що дарував нам долю жити в лоні чистої, нерукотворної краси. І кожен з нас, мабуть, це робить на власний розсуд. Чи вдома, чи на богослужінні в храмі, чи просто відпочиваючи на природі зі своєю сім’єю, друзями, колегами; ми інколи потай або афішуючи віддаємо належне Богові. Тому хотілося б повести бесіду про церкви, про храми Божі, про ті місця, де та подяка є найбільш прийнятною, найбільш  бажаною, про ті духовні споруди, в яких століттями лунають молитви, і  які збереглись досі на території національного парку «Синевир».

         Закарпатські українці довгий час жили в умовах іноземного національного і соціального гніту, одначе вони зберегли свій побут і культуру. Навіть в тих пам’ятках архітектури, де явно відбився вплив чужих стилів (барочного і готичного), самобутність не зникла. Творчо перероблені іноземні прийоми і форми будівництва породжують нові своєрідні риси національної архітектури, що підтверджує її зв'язок як з Україною і Росією, так і з Польщею, Словаччиною Угорщиною, тобто з Заходом і Сходом.

         З одного боку злиденне життя наших предків, бідність, відсутність джерел заробітку, відсутність будь-якої інфраструктури та комунікацій, не зважаючи на те, що ми географічно живемо, майже, в центрі Європи, з іншого боку доступність й порівняно не значна ціна на деревину, відкоригували й наклали вагомий акцент в архітектурі нашого краю.

         Починаючи від звичайної колиби лісоруба, і закінчуючи храмами, в будівництві використовувалась смерека, деревина якої найбільше підходить для зведення несучих або провідних стін. Це дуже хороший термо- і звукоізоляційний матеріал, що не потребує додаткової обробки і зберігає декоративний, естетичний вигляд. З неї виготовляють вагонетка,  облицювальну дошку, фасадні піки, гонт, дранку і т. д. Тому в будівництві, вона і до сьогоднішнього дня так широко вживана.

         На початку XX ст. у добу Чехословацької республіки, в результаті переходу переважної більшості населення с. Горб у православну віру, храм закрили, тому що він належав греко-католицькій громаді. Протягом шести років будували нині діючу православну Святодухівську церкву. В храмі з того часу богослужіння не проводилось. Тепер тут працює історико-культурний центр «Колочава», який в свою чергу прикладає зусиль для створення краєзнавчого храму-музею.

           При всій різноманітності форм дерев’яної храмової архітектури Закарпаття їі можна звести до двох основних типів: храми тризрубні, коли зруби поставлені по осі один за одним, і храми п’ятизрубні, коли зруби поставлені хрестом.

         У тризрубному храмі центральний четверик (приміщення для моління) найчастіше був найбільшим за об’ємом і найвищим. Найнижчий – східний зруб вівтаря. Інколи найвищим будували західний (вхідний) зруб, який нерідко пристосовували під дзвіницю. П’ятизрубні храми на Закарпатті зустрічаються, частково, лише в Рахівському районі, а в нашому регіоні прийнято було зводити тризрубні храми.

          Місця для церков у давнину завжди вибирались таким чином, щоб будова храму домінувала над селом або навколишньою місцевістю. Через те Свято-Михайлівський храм стоїть на вершині пагорба.

          Існує легенда, що колись дуже давно, в урочищі Ясеновець, де жили перші поселенці, стався величезний зсув, який зруйнував майже всі хати й тих людей, що не відреагували на заклики, які лунали вночі: «Люди, тікайте, на село йде зсув». Цілою залишилась лише церква. Спочатку її перенесли в урочище Потік, а потім перебудували, добудували і встановили на те місце, де стоїть і до тепер.